Олексій Кущ – про «ресурсне прокляття»: чому наявність нафти чи газу не робить державу заможною

Фото: Gaby Oraa/Bloomberg via Getty Images

Присутність нафти або газу породжує ілюзію стабільного достатку країни, проте здебільшого – це омана. Залежність від сировинного сектору вкрай швидко веде до застою інших сфер, корупційних дій та політичної нестабільності. На превеликий жаль, великі поклади найчастіше стають не засобом прогресу, а фатальною пасткою, і незначній кількості держав у світі вдається цієї пастки оминути.

У котрий момент поклади перестають бути благом і перетворюються на клопіт? Чи немає дивацтва у “ресурсному проклятті”? Чому Норвегія змогла трансформувати нафту у стійкий добробут, а Венесуела – ні? Ці та інші питання кореспондентка Коротко про обговорила з аналітиком Олексієм Кущем.

Про те, як санкції знищують економіку

– Венесуела володіє найбільшими у світі запасами нафти, але переживає економічний крах. На перший погляд, безсумнівно, що поклади – це позитив для держави, але як трапляється, що вони стають проблемою?

Олексій Кущ. Фото: facebook.com/aleksej.kus.376278

– Венесуела – це держава, де за крайні 30 років сукупний прибуток на особу не змінився. Неможливо стверджувати, що це характерно для регіону – наприклад, сусідня Гаяна продемонструвала вибухове піднесення та стрімкий розвиток різних галузей економіки – будівництва, промисловості, сільського господарства.

Венесуела ж завмерла на місці, і ключова причина такої «консервації» – обмеження, які, у свою чергу, є наслідком внутрішньої та зовнішньої політики держави. На тлі обмежень з боку США партнери Венесуели використовують обставини та купують природні багатства з великою знижкою, по суті «викручуючи руки». Це нищить економіку.

– Але ж можна продавати більше нафти і просто за рахунок валу протриматися певний час на плаву?

– У ситуації з венесуельською нафтою це не варіант, оскільки за світовими мірками вона дуже тяжка. Значну її частину повинні переробляти на спеціалізованих нафтопереробних заводах із застосуванням великої кількості особливих хімічних реагентів. Виходить, що більше країна відправляє на експорт нафти, то більше вона змушена ввозити реагентів, і це зводить нанівець увесь зиск.

– Тобто питання в особливостях нафти? А якщо б вона була звичайною, чи можна було б просто продавати більше?

– Навряд. У такому разі її не дали б продавати. Ймовірно, діяло б нафтове ембарго за аналогією до того, що зараз відбувається щодо Ірану.

Про «ресурсне прокляття»

– Наскільки правдивим є термін «ресурсне прокляття»? Ситуація, коли держави, багаті на природні поклади, часто виявляються економічно менш розвиненими та більш нестабільними, виглядає парадоксальною.

– “Ресурсне прокляття” – це вже навіть не теорема, а аксіома. І це явище має декілька причин.

По-перше, 90% ресурсних держав є корумпованими. Сировинне багатство – це дуже сприятливе середовище для розвитку корупції.

По-друге, у ресурсних державах формуються рентоорієнтовані політичні еліти. Вони не зацікавлені у прогресі держави, їхнє завдання – дійти до влади та контролювати сировинні потоки.

І, насамкінець, по-третє, держави, що існують завдяки експорту сировинних ресурсів, вкрай залежать від зовнішніх ринків та наявності чи відсутності зовнішніх обмежень.

Тут можна провести аналогію з людьми. Нерідко спадкоємці заможних родин стають неблагополучними. У них з дитинства все є, немає жодних стимулів для розвитку, в результаті чимало хто просто «проїдає» статки батьків. Аналогічно це працює у масштабах держав.

– Але і серед людей, і серед держав є винятки?

– Коли сировинні запаси держави великі, а населення – нечисленне, сировинне прокляття пом’якшується. Розумна політика дає змогу вмонтувати великий експорт нафти до глобальних потоків капіталу, не втрачати зв’язків зі США і при цьому паралельно створювати альтернативну економіку, вкладаючись у туризм, сферу послуг. Це модель більшості держав Перської затоки – ОАЕ, Кувейту, Бахрейну, Катару. У Саудівській Аравії дещо інша ситуація, оскільки населення там досить велике.

А ось справді винятком я назвав би Норвегію. Цій державі вдалося оминути «ресурсного прокляття» завдяки сильним інститутам, раціональному управлінню надприбутками через Державний пенсійний фонд, інвестиціям у диверсифікацію економіці та підтримці інших галузей. Все це запобігає надмірній залежності від нафти, перетворюючи ресурсне багатство на довгостроковий національний добробут.

Про зв’язок між ресурсами та освітою

– Як щедрі соціальні виплати завдяки ресурсним прибуткам впливають на мотивацію суспільства та економічну поведінку людей?

– Я прихильник того, щоб кожна сировинна держава мала національний резервний фонд. Але я противник того, щоб кошти цього фонду розподілялися серед населення постійними виплатами, оскільки в такому разі вони не виконають ключове завдання – структурну перебудову економіки.

Гроші мають витрачатися на модернізацію та ускладнення економіки – в ідеалі потрібно рухатися у бік переробки наявної сировини. Якщо ж просто розподіляти гроші серед населення, це спричиняє лише збільшення імпорту, оскільки гроші надходять на внутрішній ринок, а вітчизняних товарів там немає.

– Чи можна стверджувати, що ресурси на певний час роблять погані рішення влади «невидимими», оскільки одразу їхні наслідки є неочевидними?

– Я б сказав, що ресурси – це елемент хабаря, який владоможці дають населенню. У суспільстві існує неформальна угода: 90% багатств «еліта» виділяє собі, а 10% у вигляді подачок – субсидії, допомоги, соцвиплати. Усе це гальмує розвиток держави, населення втрачає інтерес та самоусувається, а політики приватизують країну.

– Чи впливає ресурсоорієнтована економіка на рівень освіти?

– Є такий термін «голландська хвороба», який з’явився після відкриття газового родовища у Гронінгені наприкінці 1950-х. Нідерланди швидко стали найбільшим експортером газу, що призвело до зміцнення валюти та проблем в інших сферах. В результаті держава пішла шляхом деіндустріалізації. Після кількох криз Нідерланди змістили акценти, почали зміцнювати інші сектори, а родовище взагалі закрили.

При «голландській хворобі» у державі розвиваються лише два сектори – сировинний та сервісний. Якщо немає свого виробництва, держава імпортує товари, тобто все, що потрібно зробити – це їх продати.

Така сервісно-сировинна модель економіки вимагає від громадян високого рівня освіти. 90% попиту на конструкторські та науково-дослідні роботи, на інновації та патенти формує промисловий сектор. А немає промисловості – немає потреби в науці. Це призводить до відтоку мізків – людям з високим рівнем освіти просто нікуди застосувати свої знання.

Про еліти

– Зважаючи на все сказане вище, чи можемо ми дійти висновку, що вирішальним фактором конкурентоспроможності держави є не ресурси, а інституції?

– Вважаю, що таким вирішальним фактором все ж таки є якість внутрішніх політичних еліт.

– Але чи є шанс на високу якість цих еліт у нашій державі, де саме слово «еліта» викликає певне неприйняття?

– В українському суспільстві не було і немає усталених еліт, як це є, наприклад, у Німеччині, Британії, Японії, Китаї, США. У цих державах критерії відбору формували найкращих із найкращих. Ці найкращі, своєю чергою, формували інститути, розробляли умови розвитку.

В Україні склалася егалітарна система. У нас немає еліт, а у суспільстві немає захоплення ними. Те, що на Заході називається політичною династією (наприклад, клан Кеннеді), у нас вважається кумівством і сприймається вкрай негативно.

– Якщо сформулювати стисло, що, на вашу думку, робить державу багатою – ресурси, люди чи правила?

– Люди, які створюють правила для всіх і – головне – самі готові ці правила виконувати.