Фільм «Зона інтересу» Джонатана Ґлейзера розповідає про ідилічне життя сім’ї коменданта концентраційного табору в Німеччині. Його «офіс» знаходиться прямо за огорожею власного саду; звідти постійно лунають крики ув’язнених та шум печей для спалювання. Чому цей складний фільм важливо побачити українцям
📝 В день народження Тараса Шевченка даруємо 700 грн знижки на річну підписку на сайт Forbes. Діє з промокодом SHEVCHENKO тільки 9-10 березня. Оформлюйте зараз за цим посиланням
«Сповнений люті і тривоги крик, необхідний зараз як ніколи» — йдеться у рецензії Vanity Fair на «Зону інтересу» Джонатана Ґлейзера. Стрічка розповідає про велику сім’ю – чоловіка із дружиною та п’ятьох їхніх дітей. Вони живуть ідилічним життям: вечорами читають, вдень насолоджують пікніками біля річки та доглядають за великим садом із соняхами, трояндами, фенхелем та кольрабі.
Єдине «але» – чоловік Рудольф Гьосс працює комендантом у концтаборі Аушвіц, який знаходиться за парканом саду ідеальної родини.
Ґлейзер створив два паралельні фільми, які показують одночасно – один ви бачите, інший чуєте, пише у The Washington Post музичний критик Майкл Андор Бродер. У першому розгортається ідилія сімейного життя. Другий складається із звуків звірств у концтаборі – гучні накази, за якими слідують крики від болю, постріли, шум печі, плач дітей.
«За допомогою лише звуку Ґлейзер і звукорежисер Джонні Берн пропонують нам жахливий новий погляд на Голокост – і не лише на те, що сталося, а й на те, як йому дозволили статися», – зазначає Бродер.
Історична воєнна драма Ґлейзера номінована на премію «Оскар» у п’яти категоріях, зокрема за «Найкращий фільм», «Найкращу режисерську роботу» та «Найкращий звук». Стрічка уже отримала три нагороди BAFTA – премії, яку вважають британським аналогом «Оскара». «Зона інтересу» стала найкращим британським фільмом, найкращим фільмом іноземною мовою та забрала премію за найкращий звук.
За перший вікенд прокату в Україні стрічку побачили близько 7000 глядачів, а касові збори склали понад 1,2 млн грн, повідомляє кінодистрибʼютор «Артхаус Трафік».
Чому цей фільм варто переглянути, розповідають п’ятеро глядачів – керівник Українського центру вивчення історії Голокосту Анатолій Подольський, Надзвичайний і Повноважний Посол Держави Ізраїль в Україні Міхаель Бродський, голова ради директорів VEON Геннадій Газін, продюсер 1+1 media Акім Галімов та режисерка Марина Степанська.
Трейлер «Зони інтересу»
Анатолій Подольський, кандидат історичних наук, керівник Українського центру вивчення історії Голокосту (УЦВІГ)
Фільм важкий. Зокрема і тому, що українці страждають від ворога – росіян. Загарбники поводяться так, що паралелі зі злочинами націонал-соціалізму та комунізму напрошуються з шаленою силою. На початку 2022 року ми в УЦВІГ планували освітню подорож для вчителів історії до музею та освітнього центру на місці колишнього табору Аушвіц. В кінці березня 2022 року мій колега, молодий український вчитель історії з Маріуполя відповів: «Мені ця подорож вже не треба, у мене в Маріуполі Аушвіц».
«Зона інтересу» серйозне, дуже якісне і професійне кіно. Мої очікування, як історика, значною мірою справдились. У фільмі збережена достовірність імен нацистських злочинців. Мінімально, але присутній історичний контекст 1943-1944 років, коли Третій райх приймав злочинні рішення щодо вбивства мільйонів людей.
У фільмі Ґлейзера вражає, як попри мінімальну кількість діалогів усе зрозуміло. Мовчання говорить більше. Вражає і родина Гьоссів, яка живе біля пекла чи в ньому, і не помічає його. Не помічати – їхній вибір. Багато німців, які не були членами націонал-соціалістичної партії, казали після війни, що вони і близько не знали про долю євреїв, табори, «бабині яри».
Також вражає, але скоріше зі знаком мінус, що в цьому фільмі немає нічого про жертв. Сумно, що ми достеменно знаємо біографії злочинців і творців зла, як-от коменданта Аушвіцу. А про тих, у кого так жорстоко забрали життя, знаємо дуже мало. І тому нам досі так важко повертати гідність тих людей і зберігати пам’ять про них.
«Зона інтересу» серйозне, дуже якісне і професійне кіно, каже керівник Українського центру вивчення історії Голокосту Анатолій Подольський. Фото: «Артхаус Трафік»
Акім Галімов, продюсер 1+1 media, засновник проєкту «Реальна історія»
Я йшов на показ із думкою, що побачу фільм про нацистських злочинців, де біле та чорне має чітке маркування, і є чіткий сюжет, як, приміром у «Списку Шиндлера». Але задум Ґлейзера набагато глибший. Це спроба заглянути в саму суть людської природи та людського зла.
Найбільше вразив звук. В якусь мить здалося, що я чую звуки із самого пекла.
Сильна візуальна складова, манера зйомки. Ефект холодного спостереження, від якого починають бігти мурахи. Камера настільки відсторонена від героїв, як і самі герої відсторонені від співчуття та людей, яких вони спалюють у печах.
«Зона інтересу» чітко резонує з нинішніми подіями. Коли я дивився на родину коменданта і їхнє життя, в мене постійно в голові була одна думка: це сучасні росіяни. Вони водять дітей в школу, доглядають свої родини, можливо, навіть роблять добрі справи навколо себе. І при цьому для них абсолютно нормально, що в той самий час їхня країна і вони самі знищують тисячі українців.
Це спроба заглянути в саму суть людської природи та людського зла, каже продюсер 1+1 media Акім Галімов. Фото: «Артхаус Трафік»
Міхаель Бродський, Надзвичайний і Повноважний Посол Держави Ізраїль в Україні
Для мене фільм став несподіванкою. Не пригадую кіно, де Голокост був би показаний з погляду не жертви, а ката. Попри те, що жахи Голокосту залишаються за парканом, неможливо перестати думати про те, що за ним відбувається.
Мене вразила робота оператора та звукорежисера, увага до деталей, яка робить те, що відбувається на екрані, дуже правдоподібним, буденним, і від цього ще страшнішим.
Моя головна думка під час перегляду фільму — «люди будують своє щастя на нещасті інших». Ця ситуація не є унікальною для часу Голокосту, вона часто виникає і сьогодні.
Фільм варто подивитися, щоб задуматися про людську природу.
Фільм варто подивитися, щоб задуматися про людську природу, каже Надзвичайний і Повноважний Посол Держави Ізраїль в Україні Міхаель Бродський. Фото: «Артхаус Трафік»
Геннадій Газін, меценат, голова ради директорів VEON
Це кіно навіть не про банальність та буденність зла. Воно про те, як зло може відгородитися стіною від того, що воно робить, і продовжувати садити квіти.
Взагалі, це, напевно, найактуальніше кіно про Росію. Ми бачимо як мільйони росіян просто вимкнули новини, щоб не знати, щоб продовжувати займатися собою, садити сади, розважатися. Іноді до них доноситься інформаційний шум і вони, як герої Ґлейзера, просто закривають вікно щільніше. Це не їхня зона інтересів. І саме за таких умов зло розквітає, як розкішний сад коменданта концтабору.
Вразили дрібні, але вбивчі деталі: як жінка коменданта в щойно відібраній шубі знаходить помаду колишньої власниці й маже нею губи, каже режисерка Марина Степанська. Фото: «Артхаус Трафік»
Марина Степанська, режисерка, сценаристка
Фільм здивував, в основному, інтонацією, яку вдалося витримати режисерові. Такий холодний тон паталогоанатома без найменшого імпульсу «видавити сльозу».
Вразили дрібні, але вбивчі деталі. Як жінка коменданта в щойно відібраній шубі знаходить помаду колишньої власниці й маже нею губи. Як час від часу над ідеалістичним садом з дітьми й фантастичними квітами проноситься дим поїзда, що везе полонених у концтабір. Зрештою, гра акторів. Все це було для мене приголомшливим, тому трохи дратували інші прийоми, типу надмірної декоративності певних епізодів. Наче режисер не довіряв силі простих деталей і навіщось заполірував це «страшною» музикою та анімацією.
Інсайт один — я хочу дожити до того моменту, коли вийде такий холодний тверезий фільм про простих росіян. І він вийде, я впевнена.
«Зону інтересу» однозначно треба подивитись, щоб зрозуміти, як про трагедії можна розказувати іншою мовою. Бо цю мову нам доведеться освоїти.