У війну Жанна Кадирова перевинайшла роль художника. На початку вторгнення мистецтво здавалося їй непотрібною ілюзією. Думка змінилася, коли своїми проєктами Кадирова заробила для армії понад €200 000. Як це – перевести мистецтво на воєнні рейки
27 лютого 2022 року я мала летіти у Францію, щоб створити інсталяцію на ділянці приватного виноградника. Проєкт скасували. Коли запропонували повернутися до нього, відмовилася. Доки війна не скінчиться, не займаюся проєктами, які не стосуються України.
Ми виїхали з Києва двома машинами. Відправили маму в Німеччину. Я та мій співавтор Денис їздили Закарпаттям і питали, чи не здаються хати. На п’ятий день знайшли будинок у селі Березове.
Працювати було необхідністю, щоб не поїхав дах. Єдине, що ми вміємо робити – мистецтво. Хоча тоді здавалося, що 20 років моєї роботи – просто примара. Мистецтво і війна – полярні речі. У мене була серія «тортів» із будівельного сміття. Я підрізала демонтовані підлоги та стіни – і виходили шари: клей, цемент тощо. У розрізі це схоже на листковий торт. Ми вирішили робити і продавати ці «торти», щоб збирати кошти на допомогу. Але ще до того, як знайти хату, побачили на березі річки камінь у формі паляниці – і придумали серію «Паляниця».
Щодня Денис пиляв, я шукала камені. Це цілий процес, у якому задіяли місцевих. На річку ходили з донькою хазяїна, а він привозив каміння мотоблоком.
Режисер Іван Сауткін зняв про нас фільм, який я показую на виставках поруч із «Паляницею». У фільмі – наша реальність. Дивлюся на це і не розумію: як ми могли існувати і щось робити?
Наприкінці березня я зробила виставку «Паляниця» для нових друзів і родини з Березового. Коли опублікували перші фото, до робіт було багато інтересу. Те, що було у Березовому, поїхало до Японії. Зробили серії для Венеції та Берліна. Одна з перших «паляниць» вирушила в Бухарест.
Я прошу за «паляницю» стільки, скільки вона важить: трикілограмовий камінь коштує €3000. Коли гроші почали надходити, ми купували щось для армії. Наприклад, дрон за €9500. Це вселило нову віру в мистецтво.
Зараз великий інтерес до українського мистецтва. У січні в Ганновері відкрилася моя ретроспектива. Спочатку вона була запланована на квітень. Коли мені запропонували відкрити її раніше, я зрозуміла: треба заповнити дев’ять залів за три місяці. Це неможливо! Але стратегічно важливо було зробити якомога раніше, аби привернути більше уваги до України. Тож ми доклали свої гроші й зробили.
Проєкт «Паляниця», 2022 Фото Фото з офіційного сайту художниці kadyrova.com
Проєкт «Паляниця», 2022. Венеція, Італія Фото Фото з офіційного сайту художниці kadyrova.com
Проєкт «Паляниця», 2022. Галерея Кеніга, Берлін, Німеччина Фото Фото з офіційного сайту художниці kadyrova.com
Війна – дуже персональний досвід. Когось убиває, когось робить сильнішим. «Паляниця» – мій найуспішніший проєкт, 30 виставок по світу. Я була б щаслива, щоб він не народився.
Багато хто хоче допомогти, але не має ресурсу. А ми просто добуваємо євро із землі. Зазвичай не люблю робити одне і те саме, не продовжую серії безкінечно. Але це реальна допомога.
Їздити у прифронтові зони не страшно. Люди там хочуть віддячити тобі за допомогу й увагу. Пригощають, розповідають, показують. Нас брали на вогневі позиції – це цікаво побачити.
Влітку я їздила Київською областю. Бачила зруйновані села, вирви від авіабомб по 8 м глибиною. Все квітло, а з трав стирчали обгорілі поламані дерева, навколо – воронки, замість будівель – цегла. Коли деокупували Харківщину, ми вирушили в село Курилівка неподалік від «нуля». Було чутно бої.
Я почала там проєкт «Біженці»: забирала кімнатні рослини зі зруйнованих приміщень і виходжувала. Робила фото, в якому стані їх знайшла: в обгорілих вазонах, вимазані кіптявою, зі склом у горщиках – і так виставляла. У проєкті – квіти з медичного центру Курилівки, херсонської бібліотеки і школи Богданівки.
Військові відвезли нас у селище міського типу з цілою вулицею дев’ятиповерхівок. Під кожним під’їздом – халабуди з руберойду, килимів, лінолеуму або старих шаф. Немає зв’язку, інтернету, електрики. У XXI сторіччі люди готують на вогні. Бігають діти. Попереду – зима.
Людина, яка виросла в цивілізованому суспільстві, не може уявити, що таке може бути не в кіно. Це знищення.
Ідеї приходять і уві сні. Немає такого, щоб я пила чай із двома ложками цукру і мозок запрацював. Накопичую враження та візуальні образи, іноді дуже потужні: зруйновані села, будинки культури, а проводи висять, як гірлянди.
Сподіваємося на краще, але усвідомлюємо, що кожен день може бути останнім. Думаю, всі це прийняли. Люди ризикують життям, рятують, допомагають. А поруч розкрадають гуманітарку. Нічого нового про українців я за війну не дізналася.
Не будую планів на після перемоги. Живу від проєкту до проєкту. Буде перемога – з’являться плани.