Центр «CASE Україна» та КМІС опитали українців, чому звичайні громадяни можуть не хотіти платити податки. Forbes попросив директора «CASE Україна» Дмитра Боярчука проаналізувати результати опитування.
Forbes Ukraine випустив новий номер журналу. Придбати його з безкоштовною доставкою можна за цим посиланням. У журналі: список 250 малих і середніх компаній, лідерство генерала Залужного, падіння мільярдера Жеваго, детальна історія Dnipro-M та загалом майже два десятки текстів.
Відносини українського суспільства із податками дуже «молоді». На початку незалежності України громадяни взагалі не пов’язували своє побутове життя із податками, які вони сплачують. Тривалий час домінувало переконання, що це відносини олігархів та чиновників. Держава стягує податки з великого бізнесу, а ми, звичайні українці, просто отримуємо ці гроші з бюджету. І що більше отримуємо, то краще.
Приблизно років 10 тому громадяни України зі здивуванням з’ясували: не все так просто. Податки насправді закладені в ціну товарів, котрі вони купують щодня, а те, що нараховує роботодавець, це знову ж таки коштом маленьких українців.
Насправді це «приголомшливе» відкриття відбулося здебільшого в бульбашці пасіонарних громадян. Проте наслідком стало активніше пояснення зв’язку «податки-громадянин» у ЗМІ й усталена фраза «ми платимо податки» набула широкого вжитку.
Через те, що усвідомлення відносин із податками в українців з’явилося досить недавно, розуміння, як ці відносини облаштовані, мотиви, ставлення, сприйняття, огорнуті багатьма шаблонами. Їх левову частку створено штучно, й далеко не завжди вони відображають реальний стан справ.
Серед таких часто вживаних штампів: українці однаково не доплачують в бюджет; якщо не контролювати, ніхто не буде платити; тільки послаб інструменти контролю – й бюджет розвалиться.
Один із таких міфів про безвідповідальність українців і те, що без контролю ніхто не платитиме податки, повністю рухнув у перші тижні повномасштабного вторгнення Росії в Україну.
У березні 2022 року державні органи фактично були паралізовані, а контролювати сплату податків було нікому. Позатим доходи бюджету зросли, а українці переказували податки авансом без жодних додаткових прохань та нагадувань. Переказували свої гроші у невідомість.
Це явище в перші тижні війни, думаю, ще вивчатимуть під мікроскопом, аби з’ясувати, що саме тоді відбувалось.
Але один із висновків можна зробити вже зараз: уявлення експертної спільноти й тим паче чиновників про те, які мотиви рухають українців у їхніх відносинах із податками, дуже відрізняються від того, що там є насправді.
Опитування, яке провів центр «CASE Україна» та КМІС, запитуючи українців, чому громадяни України можуть не хотіти платити податки, було спробою краще зрозуміти ці мотиви.
Результати стали неочікуваними навіть для нас. Респонденти обрали дві основні причини:
- недостатні доходи (тобто коли обирати між тим, щоб заплатити податки чи звести кінці з кінцями, то вибір на користь останнього);
- переконання в тому, що ці гроші розкрадуть.
Джерело: дослідження центру «CASE Україна» та КМІС
Навіть з урахуванням усіх засторог щодо такого опитування ці результати багато чого пояснюють і, можливо, повинні багато чого змінити в наших податкових та бюджетних практиках.
Для прикладу: якщо підприємець балансує на рівні виживання, тобто рівень заробітку дуже маржинальний, посилення податкового тиску чи підвищення вартості адміністрування для його бізнесу гостро ставить питання «Навіщо це все мені потрібно?».
Якщо таких ситуацій в економіці більшість, тоді податкова політика, що спрямована саме на тих, хто має суперприбутки й ухиляється від сплати податків, глибоко помилкова. Бо всі «затягування гайок», щоб відловити кілька випадків зловживань, лягають тягарем на тих, хто балансує на межі. А чи допомагають додаткові адміністративні вправи відловити цільову аудиторію – невідомо.
Інший приклад – «танці» навколо пенсійної реформи.
Офіційна пенсійна політика говорить нам, що потрібно працювати офіційно, сплачувати ЄСВ повною мірою, щоб мати на старість пенсійні виплати. Проте якщо для більшості дохід недостатній для покриття базових потреб, питання старості навіть не розглядається.
Не стверджуватиму, що тільки на основі цього невеликого опитування потрібно починати переглядати всі ланки функціонування податкової та бюджетної політики в Україні. Поки що це інформація для серйозних роздумів. Аби побачити повноту картини, потрібно глибше та всебічно вивчати питання.
Моє особисте застереження щодо результатів опитування стосується рівня достатніх доходів.
Після того, як мільйони українців у вимушеному режимі відвідали багато країн Європи, цей рівень достатності доходів міг зрости. У нас, окрім усього, відбувся шок зарплат (поки що не дуже явний). Багато наших співгромадян уже очікують отримувати більші доходи й тому можуть інакше дивитися на достатність доходів навіть в Україні.
Якщо такий зсув в очікуваннях справді відбувся, це ускладнює нашу ситуацію. Тоді це ще серйозніший привід критично поглянути на наші податкові та бюджетні практики.