Українська влада тривалий час керувалася політикою «взяти та поділити», намагаючись вгадати, яка галузь чи підприємство може принести більше заробітку для держави. Все запаковувалося в обгортку – створення доданої вартості. Це викликало перекіс: гроші забирали з кишень одних і клали в кишені інших. Чому проводити таку політику й надалі – не принесе ніякої користі державі та бізнесу, розповідає Олег Нів’євський, доцент Київської школи економіки, експерт із земельних питань та аграрної економіки
📲 45 секунд – на один пост, 20 хвилин на день, щоб дізнатися головні економічні та бізнесові новини. Підписуйтеся на Telegram-канал Forbes Ukraine, щоб економити час.
Шановні політики та чиновники, не вдавайте з себе економічних провидців, у вас погано виходить. До такого звернення мене наштовхнула жвава дискусія під моїм дописом у facebook про популізм у питаннях стимулювання переробки та більшої доданої вартості в економіці. До дискусії в коментарях приєднався й народний депутат зі «Слуги народу», один з «лідерів» партії з формування економічної політики та розвитку промисловості України. Чому подальше оперування владою політикою «взяти та поділити» провальне для економіки України?
Екскурс в економісторію
Політика влади під девізом «взяти та поділити» – провальна промислова політика. Можна багато говорити про деталі, але статистика – річ вперта.
Нижче на рисунках – історія генерування реальної (в постійних цінах і твердій валюті) доданої вартості основних галузей економіки України. Це аграрний сектор, послуги та промисловість.
Галузева структура ВВП (в $ пост. цін 2015 р.) та галузева структура ВВП (%) Фото Світовий банк, розрахунки автора
Промисловість, починаючи з 2006 року, знаходиться в стабільному спадному тренді (з незначними короткостроковими надіями на зростання). Це в той час, коли інші сектори зростали. Картина краще відображена на рисунку 2, де частка промисловості звужується під «тиском розвитку» аграрного сектору та послуг.
Що це була за промислова політика? Абстрагуючись від деталей, таку політику називаю «взяти та поділити». Або, користуючись економічним жаргоном, – це політика «ставки на переможця» (англ. – picking the winners).
Суть політики «взяти та поділити» полягає в тому, що чиновники чи політики вирішують, що треба «більше сталі, вугілля, олії, тваринництва». Під гаслом більшої доданої вартості, бо багато виробляємо та експортуємо сировини.
Далі – стандартний набір інструментів: експортні або імпортні обмеження у формі мит, квот або заборон; індустріальні парки чи вільні економічні зони з податковими привілеями; окремі податкові пільги та субсидії.
Ці інструменти – про «взяти та поділити», бо вони забирають фінанси з кишень одних і кладуть у кишені інших. Наприклад, обмежити експорт зернових, щоб більше перероблялось у борошно та хлібобулочні вироби та/або розвивалось тваринництво в країні.
Як наслідок, така політика зменшує внутрішні закупівельні ціни на зерно. Тобто сільгоспвиробник отримує менший дохід, а переробник/тваринник отримує дешевшу сировину. В цьому випадку дохід або додана вартість перетікають з кишені сільгоспвиробників у кишені переробників.
У підсумку – гра принаймні з нульовою сумою. Чому так? Оскільки таке переливання відбувається «примусово», то зазвичай втрачається економічна ефективність (наприклад, через високу собівартість переробки). Тому більше доданої вартості не стає й економіка в цілому лише програє.
Гра в нульову
Не пригадую жодного успішного прикладу політики «взяти та поділити». Хоча й наводять кейс із соняшниковою олією, коли у 1999 році ввели мито на насіння соняшнику. Чи з забороною експорту металолому та меткомбінатів. Або ж із забороною експорту лісу-кругляка.
Але це невдалі приклади, варто лише гарну оболонку «відкозирнути».
Також випадок із податковими пільгами чи субсидіями, коли фактично мільйони платників податків «діляться» своїм доходом (адже податки сплачуються з доходів) із маленькою когортою переробників. А ці податки могли б піти на розвиток освіти, охорони здоров’я чи військо (оборону).
На жаль, під час віртуальної дискусії з представником депутатського корпусу я почув про всі ті ж самі інструменти. Тому результат буде той самий: далі – вниз.
Дві ремарки
Ремарка 1. ВВП (або економічна потужність країни) складається з доданих вартостей галузей економіки. Додана вартість – це різниця між випуском (виручкою) та змінними витратами на виробництво цього випуску. Тобто важливо дивитись не на те, скільки виробляє галузь, а яку додану вартість генерує. Бо легко може статись так, що галузь функціонує лише користуючись з політики (штучно збитих цін на сировину або пільгового оподаткування/субсидій), і тоді додана вартість стає мінусова.
Ремарка 2. Зернові та олійні є не стільки сировиною, скільки товаром (англ. – commodity) із високою доданою вартістю. В тоні насіння соняшнику буде більше доданої вартості, ніж в олії, отриманій з цієї тони насіння соняшнику. Принаймні так було до початку повномасштабної війни.
Тому достатньо, як на мене, говорити про Україну як про сировинний придаток тільки через те, що ми багато експортуємо зерна. Це гарний заробіток для країни та підґрунтя для розвитку інших галузей, які можуть використовувати зерно як сировину.
Головний меседж
Майбутнє важко піддається прогнозуванню. Як науковцям (з різноманітними моделями прогнозування, тонами даних і протоколами досліджень), так і бізнесменам (з їхньою «підприємницькою чуйкою» та ризиком втратити інвестиції).
У політиків чи чиновників нема ні наукової дисципліни, ні ризику втрати свої «кровні» гроші. Ймовірність передбачення ними «виграшної ставки», або того, який сектор може бути успішним через 5-10 років, – це фактично 100%-ва помилка.
Тому економічна наука (на основі значного багажу досліджень) пропонує так звану нову індустріальну політику, в якій «просить/рекомендує» політикам «не робити ставок» у розвитку чи промисловій політиці на окремі ринки, галузі, ланцюжки доданої вартості чи підприємства.
Вибір потрібно залишити бізнесу, який безумовно краще за політиків знає, куди та скільки інвестувати. А головне – ризикуватиме своїми власними коштами, а не грошима платників податків.
Політикам та чиновникам краще працювати над умовами – інвестиційним кліматом, який забезпечить реалізацію та розвиток будь-яких бізнес-ідей не тільки громадянам України, а й іноземцям в Україні.
Тут багато важкої та кропіткої роботи. Можна було б почати хоча б з пріоритетного списку реформ від Держдепу в документі для Мультидонорської координаційної платформи для України. А головне, результатами цієї роботи зможуть скористатись всі без винятку, а не окремі впливові групи виробників чи галузі.