Війна з РФ кинула Україну у вир небачених досі проблем, змусивши переосмислити кожен аспект національної безпеки – від захисту до економічної тактики. Після чотирьох років бойових дій постає важливе питання: чи готова Україна до реіндустріалізації, яка стане підґрунтям її відродження та дієздатності в перспективі? Розповідає очільник економічного комітету ВРУ Дмитро Наталуха. Слід пам’ятати: «азійські тигри» не лише розбудовували стратегічні сектори, а й «плекали» вітчизняних промислових лідерів.
Придбайте річну підписку на шість випусків Forbes Ukraine за 1259 грн замість 1799 грн. Якщо ви надаєте значення якості, глибині та силі справжнього досвіду, ця підписка саме для вас. У період акції Christmas sale діє дисконт 30% 🎁
Написано за участі економіста, консультанта комітету ВРУ з питань економічного розвитку Романа Склярова.
У липні 2022 року Україна зіткнулася з екзистенційним викликом воєнної агресії Росії. Питання безпеки стало всеохопним і визначальним. На початку ж 2026 року, після чотирьох років повномасштабної війни, популістських віянь у ЄС, торгових воєн і безпрецедентного стратегічного повороту зовнішньої політики США, ми збагнули, наскільки гетерогенним є поняття «безпеки».
Популярне Категорія Лідерство Дата 09 грудня 2025 Підкорювачі світу. Forbes Ukraine уперше зібрав список українців, які обіймають найвищі керівні посади за кордоном. Хто вони та як їм це вдалося?
Для збереження повноцінного суверенітету держави замало мати сотні тисяч громадян у війську. Якщо це військо не має сучасної зброї, воно приречене. Якщо сучасна зброя не виготовляється в країні, вона залежна. Якщо країна не має науково-інженерної основи для розробки технологій і модернізації сучасної зброї, вона відстала. Якщо держава не може управляти капіталом для фінансування науково-інженерної бази, виробництва та армії, нею будуть керувати інші.
Мережа викликів та економічний курс
Про звичайний зв’язок «війна-економіка» нібито знають усі, та лише безпосередній досвід повномасштабної війни розвіяв туман десятилітніх економічних міфів, які не давали змоги ані будувати міцну економіку, ані вести повноцінну війну. Один із таких міфів, що індустріальна могутність – це пережиток минулого століття.
Мережа викликів, у якій опинилася Україна, показала, що вибір економічного курсу та воєнної економіки, а також післявоєнної відбудови – одна з її основних ниток. І до цього виклику слід поставитися максимально серйозно, зважаючи насамперед на український інтерес, а вже потім – на тренди, теорії чи ідеології.
Саме тому шлях, який Київ має обрати і для продовження захисту України, і для її подальшого відродження, має передбачати не просто відновлення інфраструктури. Він має стимулювати насамперед створення «продуктивних сил нації» за висловом Фрідріха Ліста, тобто промислових потужностей, що забезпечать володіння ключовими технологіями, стабільний приплив валюти, робочі місця та дієвий захист від загарбників.
Ми все ще віримо не просто в мир, а в перемогу. Та перемога означає і те, що ми маємо кардинально переглянути власну економічну структуру та відійти від нав’язаної аграрно-сировинної моделі економіки, яка перетворила Україну на вічного боржника та сировинний придаток заможних країн. Альтернативою має стати модель реіндустріалізації.
Синергетична перевага
З грецької synergos – «спільна дія», відповідно, синергія – це така взаємодія кількох елементів (факторів, систем), за якої їхній об’єднаний результат є значно більшим, ніж сума результатів кожного елемента окремо. Простими словами – це коли ціле більше, ніж сума його частин.
Відповідно, синергетична індустріалізація, або синдустріалізація, – це модель поєднання оборони, промисловості, науки, фінансів і експорту в єдину державну виробничу систему. Тобто це не окремі заводи, а єдина індустріальна машина держави.
Та ключове тут, що поєднання відбувається навколо людини. Людини, яка воює, виробляє, винаходить, експортує, заробляє. Це про ролі, а не лише про робочі місця.
Завдання синдустріалізації – якраз стати тією людиноцентричною моделлю і воєнної економіки, і післявоєнного відновлення, яка дасть змогу державі досягти технологічної переваги на полі бою і цим зберегти життя; лишитися конкурентоздатною після завершення війни і цим повернути людей, перетворюючи країну на технологічну наддержаву.
Умовно, синдустріалізацію можна розкласти на п’ять стратегічних цілей.
Оборона. ВПК і dual use як поштовх цивільній промисловості.
Наука. Інновації не «при міністерстві», а всередині ланцюгів виробництва.
Капітал. Держгарантії, експортне кредитування, воєнні ризики – все в єдиному фінансовому контурі.
Експорт. Виробництво одразу під зовнішні ринки, підтримка національних промислових лідерів.
Управління. Держава – архітектор системи, інвестор і менеджер, а не принтер довідок.
На заміну розрізненим і нерегулярним реформам чи державним рішенням має прийти взаємоповʼязана і переплетена політика трансформації.
Три етапи синдустріалізації
Цю трансформацію можна умовно поділити на три етапи. Що це за етапи? Будь-який процес має свою внутрішню логіку, і індустріалізація не є винятком. Ви не зможете виробляти мікрочипи, якщо ще не освоїли виробництво спеціальних металевих сплавів і хімічних сполук і якщо у вас банально не вистачає джерел енергії для функціонування фабрики. Фізика накладає свої вимоги на економіку.
Крім того, ви не зможете виробляти ні мікрочипи, ні автівки чи літаки, якщо спочатку не виробили верстати для їх виготовлення. Іншими словами, спочатку потрібно виробити засоби виробництва (товари групи «А»), щоб за допомогою них виготовляти споживчі продукти (товари групи «Б»).
Саме такою логікою післявоєнної відбудови керувалися, наприклад, Японія і Південна Корея: спочатку створили так звані базові галузі, тобто машинобудування, металургію, верстатобудування, енергетику, хімію, які стали фундаментом і опорою для галузей другого рівня, тобто автомобілебудування, суднобудування, а згодом і для електроніки та напівпровідників.
Особливим прикладом є Тайвань, який через невеликий розмір та обмеженість ресурсів зосередився лише на електроніці. Однак навіть для цієї сфери потрібні були специфічні засоби виробництва, сировина та напівфабрикати, що змусило Тайвань активно розвивати точне машинобудування та чисту хімію.
Однак економічна структура України ближча саме до Японії/Кореї, ніж до Тайваню. У нас уже є досить пристойний спадок важкої промисловості, який можна модернізувати та зробити опорою для галузей другого рівня, паралельно розвиваючи високотехнологічні ядра.
Тож яким має бути перший рівень синдустріалізації?
Рівень 1. Засоби виробництва та важка індустрія (2026–2035 роки)
Ключові галузі, які держава має цілеспрямовано розвивати засобами державної політики:
- металургія та нові матеріали;
- важке машинобудування та двигуни;
- верстатобудування, робототехніка та точне машинобудування;
- важка та легка/спеціалізована хімія;
- ядерна енергетика.
В результаті Україна має отримати модернізований промисловий фундамент, здатний забезпечити матеріали, двигуни, енергію та обладнання для другого рівня.
Рівень 2. Хайтек-ядра + системні продукти (2028–2040 роки)
Цей етап частково накладається на попередній і передбачає паралельне створення технологічних ядер для розвитку хайтек-індустрій, а також створення потужностей для автомобіле-, судно-, авіабудування тощо на основі галузей першого рівня.
По суті, це гібридна модель, що поєднує досвід Японії, Південної Кореї та Тайваню, але запускає паралельні процеси технологічного «наздоганяння», враховуючи науково-технічний прогрес, що відбувся з часів азійських економічних див.
Які хайтек-ядра Україна має можливість створити в середньостроковій перспективі? Потрібно визнати, що ми не можемо замахнутися одразу на технології останнього покоління: це дорого і нереалістично.
Приклад того ж Тайваню показує, що купівля технологій «другого ешелону», їх освоєння та навчання працівників може стати чудовим стартом для переходу до галузей майбутнього.
У 1976 році Тайвань купив в американської компанії RCA застарілу на той час семимікронну технологію виготовлення інтегральних схем. Це поклало початок масштабному трансферу технологій зі США в галузі виробництва напівпровідників. Сьогодні Тайвань вважається світовим центром виробництва мікрочипів.
Для порівняння: наразі США та ЄС фокусуються на чипах <5 нм, а виробництво на рівні 28–45 нм вважається «застарілим» (хоч у порівнянні – це стрибок у десятки тисяч разів за складністю та ефективністю електроніки). Водночас 28–45 нм чипи потрібні для дронів, автопрому, військової техніки, тож Україна цілком могла б почати з цього сегмента. Аналогічний підхід можна застосувати до інших секторів.
Враховуючи вищевказане, потрібно зосередитися на таких технологіях для створення початкових хайтек-ядер: мікроелектроніка, ШІ та обчислення, телекомунікації, сенсори й оптика, фармацевтика, біотехнології, супутники та зв’язок, акумуляторні системи та силова електроніка.
Маючи базові галузі першого рівня та початкові хайтек-ядра, можна перейти до створення галузей другого рівня, що виробляють так звані системні продукти.
Ключовими тут є автомобілебудування, авіабудування, суднобудування, космічна галузь, залізниця (швидкісні потяги та сучасна залізнична техніка), цифрові та розподілені енергетичні системи, медична техніка, фармацевтика.
Галузі першого та другого рівнів повинні мати свою внутрішню інтеграційну логіку, тобто звʼязок для переходу між рівнями. Наприклад:
- розвиток металургії є фундаментом для виробництва кузовів і корпусів у автомобіле-, судно-, авіабудуванні;
- верстатобудування і робототехніка забезпечують серійність і точність вузлів для цих самих галузей;
- виробництво двигунів і турбін логічно переходить у силові установки для авіації, суден, потягів, енергетики;
- легка/спеціалізована хімія є основою для мікроелектроніки, яка своєю чергою використовується практично у всіх системних продуктах.
Конкуренція лідерів
Ще один важливий аспект: «азійські тигри» не просто розвивали стратегічні галузі, а «вирощували» національних промислових чемпіонів у кожній із галузей, іноді вдаючись до стимулювання штучного злиття дрібніших фірм.
Під «національними чемпіонами» маються на увазі корпорації, які мають достатньо капіталу, ресурсів, інновацій та управлінських компетенцій, а також економію на масштабі, щоб конкурувати на світових ринках.
Цей підхід спочатку японські урядовці, а згодом корейські та китайські перейняли від Йозефа Шумпетера, який стверджував, що великі компанії мають значно більше можливостей для впровадження інновацій, ніж малий і середній бізнес.
Досвід створення національних чемпіонів – це не лише азійський шлях. Подібну політику проводила, для прикладу, Франція Шарля де Голля.
«Враховуючи те, що міжнародна конкуренція була головним викликом, а гігантська транснаціональна корпорація – її основною формою, французька відповідь була логічною. Держава вирішила створити власні гігантські транснаціональні корпорації. В одній галузі за іншою просували «суперзлиття» для створення низки національних чемпіонів, які б понесли французький прапор у бій проти іноземних гігантів», – ідеться у книзі Стівена Коена «Сучасне капіталістичне планування: французька модель» 1969 року.
Відомий читачу концерн Airbus, заснований свого часу Францією і Німеччиною, є якраз прикладом такого наднаціонального промислового чемпіона, який створювався спеціально для конкуренції з американськими концернами Boeing, McDonnell Douglas та Lockheed.
До речі, про Німеччину. Цікаво, що у Німецькій промисловій стратегії 2030 (затверджена 2019 року) прямо зафіксована потреба злиття малих і середніх підприємств для підвищення конкурентоздатності на глобальних ринках. Тобто це буквально про масштабування чинних бізнесів у національні промислові синдикати – у «чемпіонів».
Якщо ж узяти США, там у звіті Hoover Institution «Кремнієвий трикутник. Сполучені Штати, Тайвань, Китай та глобальна безпека напівпровідників» (2023) відверто вказано, що антимонопольні органи США фактично підірвали конкурентоздатність американських телекомунікаційних компаній своїми вимогами дробити їх на кілька малих. Простими словами – розчленування американських національних чемпіонів у сфері комунікацій на кілька менших окремих бізнесів нашкодило розвитку галузі.
Україні варто звернути увагу на ці приклади й рухатися не за модним нині сценарієм підтримки МСП, а за перевіреним часом курсом на створення «національних чемпіонів» у стратегічних галузях промисловості. Тобто за сценарієм, про який не розповідають провідні консультанти, а який застосовують провідні економіки.
Саме ці компанії-чемпіони мають стати одними з ключових акторів наступного рівня синдустріалізації. Це підводить нас до третього рівня.
Рівень 3. Українські ТНК та галузі майбутнього (2035–2045 роки)
Функція третього рівня – масштабувати національних чемпіонів до глобальних корпорацій (українських ТНК) зі своєю часткою світового ринку. Вони накопичують достатньо капіталу, інтелектуальної власності й управлінських компетенцій, щоб інвестувати у проривні індустрії майбутнього.
Таким чином забезпечується самопідтримуваний цикл синдустріалізації.
Якими можуть бути ці галузі майбутнього, куди українські ТНК інвестуватимуть капітал та інші ресурси? Виходячи з галузей попередніх рівнів, зокрема напрямів технологічних ядер другого рівня, потенційний (однак не остаточний) вибір може бути таким: квантові технології, нейротехнології, нові хімічні матеріали та молекулярна інженерія, генні та клітинні технології, робототехніка, космічні технології, енергетичні матеріали нового покоління.
Звісно, до обрання галузей майбутнього ще далеко, але продумане довгострокове планування та бачення (візія) майбутнього є однією із запорук успіху багатьох держав, зокрема і розглянутих вище «азійських тигрів».
Наостанок зазначимо, що для досягнення трирівневої синдустріалізації держава має залучити весь свій адміністративний, фінансовий та політичний ресурс, застосовуючи всебічні заходи стимулювання відповідних галузей (це тема для окремої статті).
Адже, як показала війна, економічний розвиток і технологічний ресурс – це не лише про економіку. Це також про національну безпеку, життя людей і реальні гарантії нашого суверенітету, які жодні папірці не замінять.
Матеріали по темі
Категорія Гроші Дата 14 березня 2023 Чи може Україна повторити економічний успіх Південно-Східної Азії? HardTalk Петра Чернишова з економістом Ноа Смітом
Категорія Інновації Дата 12 січня «Відкрилися нові можливості». Навіщо американський урядовий фонд UMAEF інвестував у розробника monobank? Інтерв’ю з керівницею
Категорія Гроші Дата 10 січня Фіскальний розворот. Чи справді ПДВ для ФОПів принесе бюджету 40 млрд грн та вирівняє конкурентні умови для бізнесу? Економіст Володимир Дубровський у цьому не впевнений Контриб’ютори співпрацюють із Forbes на позаштатній основі. Їхні тексти відображають особисту точку зору. У вас інша думка? Пишіть нашій редакторці Тетяні Павлушенко – [email protected]