Поки одні українські медійники переходять на бік окупантів, працюючи в росії, в самій Україні свобода слова опинилася під загрозою. Причина цього — проєкт нового Цивільного кодексу України.
ВІДЕО ДНЯ
Сам законопроєкт № 15150 вже було схвалено Верховною Радою України у першому читанні 28 квітня. Як інформують в Інституті масової інформації, медіаюристи, журналісти-розслідувачі та правозахисники побачили системні ризики для свободи преси, антикорупційної журналістики та доступності публічної інформації.
Зокрема, Інститут масової інформації серед потенційних небезпек для медіасфери виділяє 11 пунктів:
1. «Право на відповідь» незалежно від правдивості інформації
Одна з найбільш загрозливих для журналістики норм міститься у статті 295: закріплення «права на відповідь» для будь-якої особи, чиє особисте право було порушене «внаслідок поширення інформації». Важливо, що право на відповідь реалізується поза залежністю від достовірності інформації, поширення якої нібито порушило особисте право особи.
РЕКЛАМА
Це означає, що навіть якщо медіа опублікувало достовірні дані (підтверджені факти корупції, реальні порушення), особа, про яку йдеться, все одно матиме можливість вимагати публікації своєї відповіді, причому будь-які корективи в її версії подій будуть заборонені. Іншими словами, редакція буде зобов’язана оприлюднити відповідь будь-кого, хто згадується в матеріалах, повністю, без редакторських правок.
Таким чином, фактично будь-які особи, які напишуть щось на власній сторінці в соцмережах, будуть змушені реагувати на вимогу опублікувати відповідь від кого завгодно, кого вони згадають у публікації. У проєкті Цивільного кодексу ця вимога не має обмежень щодо обсягу відповіді, від неї не можна відмовитись, і вона не враховує правдивість поширеної інформації. Якщо ж автор статті відмовиться від публікації відповіді, яка не стосується теми статті чи перевищує її розмір, то може одразу зіткнутися з очевидно програшним для нього позовом про захист особистого права та компенсацію моральної шкоди.
«Це вже буде не збалансованість прав, а юридично оформлений спам, який редакції будуть змушені публікувати самостійно. Уявімо, що кожна згадка про політику в медіа автоматично призводитиме до публікації ще одного (ми ж розуміємо, що схвального) тексту від його прес-служби. Тоді медіа перетворяться на інструмент обслуговування. Журналістика існує не для того, щоб задовольняти репутаційні інтереси фігурантів матеріалів, а для того, щоб надавати суспільству перевірену та важливу інформацію», — вважає Оксана Романюк, директорка Інституту масової інформації.
РЕКЛАМА
2. Стаття 294: презумпція невинуватості проти журналістики
Нова редакція статті 294 «Право на спростування» у частині третій містить принципово нове положення: «Поширена інформація не може порушувати презумпцію невинуватості».
Це означає, що будь-яка інформація, яка порушує презумпцію невинуватості, автоматично вважатиметься недостовірною. Ця норма існувала в попередній редакції законопроєкту про Цивільний кодекс і дещо трансформувалася через значний суспільний резонанс та чітку позицію медіаюристів щодо неприйнятності подібних положень.
Аби не порушити цю заборону, журналістам цілком можливо доведеться роками очікувати набрання законної сили вироками суду, перш ніж писати про сам факт правопорушення та його винуватця. В іншому разі журналіст, який пише: «Посадовець А. підозрюється у привласненні бюджетних коштів», може отримати позов із твердженням, що матеріал порушує презумпцію невинуватості. Бо те, що саме вважається таким порушенням, кодекс не роз’яснює, залишаючи це повністю на розсуд суду.
3. Стаття 298: зникнення захисту викривачів
У чинній редакції статті кодексу щодо права на відшкодування збитків передбачено важливий виняток: «неумисне повідомлення викривачем недостовірної інформації про можливі факти корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень» звільняє від відповідальності.
РЕКЛАМА
Нова стаття 298 «Право на відшкодування майнової шкоди, завданої порушенням особистого права» цей захист повністю усуває. Тепер відшкодування підлягає «в повному розмірі», без спеціального захисту для джерел, які сумлінно повідомляли про корупцію, але припустилися помилки в деталях.
По суті, це означає, що якщо джерелом журналіста є викривач, який добросовісно повідомив про корупцію, але деякі деталі виявилися неточними, то особа, про яку йшлося, може вимагати повного відшкодування. Це ускладнює захист журналістських джерел, посилює недовіру журналістів до власних джерел і послаблює позиції людей, які надають інсайдерську інформацію про зловживання.
4. Стаття 328: «право на забуття» з розмитими межами
Нова стаття 328 закріплює «право на забуття»: фізична особа може вимагати «вилучення, знеособлення, знищення інформації про себе із загальнодоступних джерел» та деіндексації за своїм іменем, якщо інформація є «неактуальною, неповною або такою, що втратила суспільний інтерес».
Частина 3 містить перелік винятків (свобода слова, архівна цінність, публічна особа під час виконання функцій), але вони сформульовані нечітко та через відсилання до майбутнього закону: «у випадках, визначених законом». Поки такого закону не існує, механізм захисту журналістських матеріалів від вимог права на забуття відсутній.
Як наслідок, посадовець, засуджений за корупцію кілька років тому, може заявити, що інформація про вирок втратила суспільний інтерес, і вимагати видалення архівних матеріалів медіа та деіндексації у пошукових системах.
5. Статті 345 та 353: «цифрова приватність» компаній — зброя проти OSINT та розслідувань
Законопроєкт запроваджує безпрецедентне у світовій практиці право — «цифрова приватність юридичної особи».
Стаття 345 гарантує компаніям право на «власний цифровий образ» (акаунти, цифрові профілі в соцмережах, системи електронного урядування) та право «вимагати виправлення, обмеження поширення або видалення недостовірної інформації щодо її цифрового образу».
Стаття 353 йде ще далі: «Обробка даних щодо цифрового образу юридичної особи можлива лише за її згодою та з дотриманням вимог закону».
Вона також додає право на «цифровий особистий простір» компаній, що охоплює «метадані, історію інтернет-активності, пошукові запити, відвідані веб-ресурси, дані, згенеровані пристроями… інші цифрові дані, що в сукупності відображають особистий простір (цифрову приватність) юридичної особи у цифровому середовищі».
OSINT-аналітики та журналісти-розслідувачі використовують відкриті цифрові дані про компанії для виявлення корупційних зв’язків та «російського сліду». Нові норми можуть дозволити компаніям оголосити таку «обробку даних» незаконною — без їхньої згоди.
6. Стаття 352: таємниця кореспонденції юридичних осіб — щит для корпоративних зловживань
Стаття 352 надає юридичним особам право на «таємницю поштової кореспонденції, е-mail, телефонних розмов, повідомлень у месенджерах та соцмережах».
Водночас публікація витоків корпоративного листування — класичний інструмент антикорупційної журналістики та розслідувань. Нова норма створює підстави для позовів проти редакцій, що публікують внутрішнє листування компаній та державних установ, навіть якщо воно свідчить про злочини чи корупцію.
Певної частини проблем зі статтями про цифрові права та таємницю кореспонденції юридичних осіб можна було б уникнути дуже простим шляхом: вилучивши юридичних осіб публічного права (органи державної влади та місцевого самоврядування) з-під дії таких прав, однак відповідна пропозиція медіаюристів не була врахована авторами законопроєкту.
Найбільша проблема цієї норми полягає в тому, що вона механічно переносить логіку приватності фізичної особи на юридичних осіб, хоча природа цих суб’єктів принципово різна. Людина має право на приватність як частину людської гідності й автономії; компанія або державна установа — це організаційна структура, яка діє в економічному, адміністративному чи публічному просторі й часто впливає на права інших людей, бюджетні кошти, ринки, державні рішення та суспільну безпеку. Якщо такій структурі надати майже персональну «таємницю кореспонденції» без чітких винятків для суспільного інтересу, це створює не захист приватності, а захист непрозорості.
Особливо небезпечно це для органів влади, комунальних підприємств, державних компаній, підрядників на бюджетних закупівлях і бізнесів, пов’язаних із санкційними, корупційними або російськими ризиками.
7. Стаття 318: заборона прихованої зйомки без винятку для журналістики
Стаття 318 про право на «власне зображення і голос» встановлює вичерпний перелік підстав для таємної фіксації:
«…лише у випадках, визначених законом, та в інтересах національної безпеки, для запобігання кримінальним правопорушенням, в інтересах правосуддя, а також у разі потреби захисту прав зазначеної фізичної особи та інших осіб».
Серед дозволених підстав немає журналістських розслідувань або суспільного інтересу. Приховане знімання, яке журналісти-розслідувачі традиційно використовують для документування неправомірної вигоди та зловживань, формально опиняється поза дозволеними межами.
8. Стаття 297: суд може знищити наклад — тепер і цифровий
Стаття 297 у новій редакції зберігає та розширює право суду вилучати тираж медіа:
«…якщо усунення порушення неможливе — вилучити наклад (тираж) медіа, видання, фільм, програму тощо з метою їх знищення».
Нова версія поширює цей механізм не лише на традиційні видання та телерадіопрограми, а й на цифровий контент — «видання, фільм, програму тощо». Хоча виконати таке рішення щодо онлайн-матеріалів складно технічно, сама загроза є потужним інструментом для судового тиску на редакції ще до виходу матеріалу.
Ця норма небезпечна не лише буквальним «знищенням накладу», а самою логікою поводження з журналістським матеріалом як із предметом, який держава може вилучити з публічного обігу. Для друкованої преси така конструкція видається спадком старої епохи, але її перенесення на цифровий контент створює зовсім інший рівень ризику.
9. Стаття 336: цифровий особистий простір та «обробка даних»
Нова стаття 336 встановлює: «Обробка даних щодо цифрового образу фізичної особи, її особистих цифрових нотаток, цифрової кореспонденції можлива лише за згодою такої фізичної особи та з дотриманням вимог закону».
При широкому тлумаченні «обробки даних» будь-яке збирання, систематизація та публікація інформації про особу з відкритих цифрових джерел (навіть з державних реєстрів) може бути кваліфіковано як порушення. Журналісти, які складають досьє на посадовців на основі публічних даних, потенційно потрапляють у правову зону ризику.
10. Стаття 6: «доброзвичайність» — мораль судді як джерело права
Стаття 6 вводить «доброзвичайність» (boni mores) як базовий принцип регулювання всіх приватних відносин:
«Доброзвичайність — це сукупність моральних норм та принципів, стандартів етичної поведінки та загальновизнаних уявлень про належну поведінку, усталених у суспільстві».
Фактично йдеться про перенесення оцінки журналістської діяльності з площини права в площину моралі конкретного судді. Для медіа це особливо небезпечно, адже журналістика за своєю суттю часто є дискомфортною, конфліктною і «непристойною» для тих, кого вона викриває. Розслідування корупції, публікація незручних фактів, демонстрація розкоші посадовців під час війни, викриття зв’язків бізнесу з росією — все це може комусь видаватися «недоброзвичайним», «неетичним», «агресивним» або «таким, що порушує належну поведінку». Але в демократичному суспільстві межі журналістики мають визначатися не естетичними чи моральними уявленнями судді, а чіткими критеріями, як-от законність методу, достовірність інформації, наявність суспільного інтересу та пропорційність втручання в приватність тощо.
11. Нова загроза (статті 17 та 26): судова заборона публікації ДО її виходу
Два положення разом відкривають принципово нову можливість для тиску на редакції.
Стаття 17 дозволяє захист прав не лише після їх порушення, а й за наявності загрози порушення:
«…припинення поведінки, що порушує право, створює загрозу його порушення…»
Стаття 25 запроваджує «превентивні витрати» — «витрати, які особа здійснила з метою запобігання виникненню загрози завдання їй майнової шкоди».
Разом ці норми дозволяють потенційному фігуранту розслідування, дізнавшись про підготовку матеріалу, звернутися до суду ще до виходу публікації з вимогою заборонити її — посилаючись на «загрозу порушення» особистих прав. І навіть стягнути «превентивні витрати» на адвокатів. Ці положення є найближчими до інституту попередньої цензури серед усього, що допускається в кодексі.
Законопроєкт ухвалено лише в першому читанні. Петиція до президента з вимогою не допустити ухвалення кодексу в поточній редакції менш ніж за добу зібрала понад 25 тисяч підписів. У профільного комітету та народних обранців ще є час або загалом відхилити законопроєкт, або ретельно та із залученням представників громадськості його доопрацювати.
Серед ключових змін у медійній сфері, яких потребує документ, варто зазначити:
- ЗМІ у статтях 294−295 та 318: журналістська діяльність у суспільному інтересі має бути прямо захищена від застосування норм про «право на відповідь» та обмежень фіксації зображення;
- обмежити «право на відповідь» (ст. 295) лише випадками поширення хибної або суттєво неповної інформації;
- вилучити або переформулювати норми статей 345 та 353 про «цифрову приватність» юридичних осіб — компанії не можуть користуватися тими самими правами, що й фізичні особи;
- додати захист відкритих даних: прямо закріпити, що використання публічних реєстрів та відкритих даних для журналістики не є порушенням «цифрового образу» юридичної особи;
- відновити захист викривачів від позовів за добросовісну помилку (повернути виняток зі старої ст. 280);
- заборонити превентивні судові заборони на публікацію на стадії підготовки матеріалу, якщо інформація стосується суспільно значущих питань;
- уточнити «доброзвичайність» так, щоб цей критерій не міг застосовуватися для оцінювання журналістських та редакційних рішень.
Як повідомляли «ФАКТИ», багато відомих журналістів не служать в армії, мотивуючи це тиском на ЗМІ.
Фото згенероване ШІ