Інтервʼю з кореспондентом The Wall Street Journal Ярославом Трофимовим про війну

Інтервʼю з кореспондентом The Wall Street Journal Ярославом Трофимовим про війну - INFBusiness

Як виглядає українська перемога, репортер The Wall Street Journal Ярослав Трофимов вперше побачив у звільненому Вознесенську. Він опинився там у березні 2022-го, коли захисники виносили тіла російських солдатів і буксували трофейні танки. Його книга «Our enemies will vanish» проводить читача головними епізодами першого року великої війни і знайомить із його героями. Хоча книга орієнтована на західну аудиторію, українці теж мають її прочитати

15 лютого Forbes проводить бізнес-конференцію AgriFood, де визначимо перспективи розвитку української агропромисловості. Понад 25 cпікерів із Enzym, HD-group, IMK, Raiffeisen Bank та інших компаній. Нетворкінг, воркшопи, бізнес-знайомства. Купити квитки можна за цим посиланням.

«Місто, яке прийшли захопити загарбники, було моїм домом. Росіяни вважали, воно їхнє. Київ виглядав як на смертному одрі – млявий, безлюдний. Як вони сміють, подумав я».

Ярослав Трофимов народився і виріс у Києві. Він поїхав з України у 1990-му і за девʼять років долучився до The Wall Street Journal. Очолював бюро видання у Афганістані та Пакистані, висвітлював падіння Кабулу у 2021-му.

Трофимов провів в Україні велику частину 2021-го і повернувся напередодні повномасштабної війни. За день до вторгнення кореспондента попереджали: сьогодні – остання можливість полетіти з української столиці. Трофимов залишився. «Я вірив, що Київ не буде взятий», – каже він.

«Згинуть наші вороженьки» журналіста Ярослава Трофимова /amazon.com

«Згинуть наші вороженьки» журналіста Ярослава Трофимова Фото amazon.com

«Our enemies will vanish» («Згинуть наші вороженьки») – хроніка першого року вторгнення. Трофимов поєднує у ній побачені на власні очі описи подій, близько тисячі інтервʼю з їхніми учасниками, інформацію з оприлюднених документів. «Кажуть, журналістика – перший нарис історії, – говорить він. – Ця книжка – другий»,.

«Це надзвичайно ясний та зрозумілий опис початку війни, – каже воєнний кореспондент та автор книги «Племʼя» Себастьян Юнґер. – Книга читається швидко, проза потужна та оригінальна».

Forbes поговорив із Трофимовим про те, як українська стійкість змінила світ.

Інтервʼю скорочене та відредаговане для ясності.

– Ви описуєте, як дивно бути у рідному місці у бронежилеті. Персональний звʼязок із війною ускладнив роботу чи спростив? 

І те, і те. Я народився і виріс в Києві, розмовляю українською і російською. Поїхав з України у 90-му, але часто приїздив і подорожував. Мені легко розуміти людей: як вони думають, відчувають, реагують. У країнах, де я розмовляю локальною мовою – наприклад, в Іраці, де я говорив арабською – не було такого розуміння культури і людей. В Україні легше. 

Я маю професійний фільтр, особливо у небезпечних ситуаціях на фронті. Інакше не можна працювати. В Україні було так само: не було емоцій, коли я був в Бахмуті чи Лисичанську. Але на очах зʼявлялись сльози, коли я розмовляв зі звичайними людьми і бачив, як страждання від війни змінює життя. 

З письменницької точки зору легше писати про цю війну, тому що вона має моральну ясність. У війнах в Афганістані і в Іраку не було чорного чи білого. В Афганістані таліби робили багато поганих речей, але вони – представники афганського народу, і велика частина афганців їх підтримувала. Американці, які хотіли змінити суспільство, все-таки були іноземними окупантами, а хорошої окупації не буває. 

В Україні все було чорно-білим. Україна хотіла миру, але прийшов Путін, який вирішив, що України немає, українці – це росіяни, і йому треба відновити велику російську імперію. Це зробило мою працю легше: мені не треба було вибирати між відчуттями і справедливістю. Це книга про народ, який відстоює свою незалежність і бореться з загарбникам.

Чим ще відмінна наша війна від інших, про які ви писали? 

Відрізняється рівень співчуття серед іноземців. В перший рік багато американців і європейців приїхали в Україну допомагати як солдати, волонтери, медики. Багато з них досі в Україні. Я такого не бачив ніде. Зустрічався з солдатами Міжнародного інтернаціонального легіону в Купʼянську, там були хлопці з Ірландії, з Америки, з Латвії. Один з американців сказав – я побачив по телебаченню, що відбувалося, і не міг спокійно жити, коли фашистські загарбники пройшли вбивати людей. 

Кореспондент The Wall Street Journal Ярослав Трофимов /з особистого архіву

Ярослав Трофимов та його колеги намагались бути на усіх фронтах вторгнення і побачити усі ключові моменти війни Фото з особистого архіву

Ви були в Києві до початку вторгнення? 

Приїхав на початку січня. У 2021-му я теж досить багато був у Києві. 

Було багато прогнозів щодо тривалості і форми війни. А на що ви очікували? 

В січні я їздив всією Україною, був у Харкові та на Донбасі. Дуже цікаво, як змінилися настрої. У минулому там було багато проросійських людей, адже для них Росія означала ліпші зарплату та життя. Але у Донецьку і Луганську вони побачили, що таке «русский мир». 

Мені було ясно, що не буде жодної підтримки. І на Сході, і на Півдні люди будуть противитися окупації. Я розумів, що буде вторгнення, але був оптимістичний щодо шансів України перемогти. У книзі згадано розмову з Порошенком за день до вторгнення. Він сказав: «Завтра почнеться, якщо хочете, ще маєте шанс полетіти». Але я хотів залишитися, бо вірив, що Київ не буде взято. 

Коли Порошенко сказав про «завтра, після четвертої ранку», ви здивувались, чи у вас була ця інформація? 

Ми не знали, який саме день. Було багато дат, які публікували, і у них нічого не трапилось. Але Порошенку я повірив.

Водночас часто згадується, нібито Зеленський до останнього не вірив і не знав, що війна почнеться у цей день. Виходить, знав і хотів уникнути паніки?

Не знаю, що було в голові у Зеленського, я з ним в цей день не зустрічався. Йому казали, що щось буде, але дати теж змінювалися. Думаю, найвірогідніший сценарій на Банковій був такий: велика операція, у якій росіяни з Ізюму та з Маріуполя заходитимуть на Донбас. Мислячи раціонально, це те, що Путін мусив зробити. Тоді він знищив би, вірогідно, більшість збройних сил України, і світ би не реагував так, як відреагував. Але Путін вирішив інакше. Гадаю, навіть керівники російської армії не знали до останнього, який шлях він обере. 

Американські військові кажуть, що не мали інформації щодо планів захисту України. Як вони стверджують, керівництво ЗСУ боялося, що інформація потрапить, скажімо, до цивільних в адміністрації президента. Плани Залужного були досить секретними. Американці не завжди вміють зберігати секрети – ми памʼятаємо великий злив даних щодо України у 2023 році, коли сержант Джек Тейшейра виставив на форумі купу секретних документів. 

Кореспондент The Wall Street Journal Ярослав Трофимов /з особистого архіву

У книзі «Згинуть наші вороженьки» історія війни показана очима очевидців Фото з особистого архіву

Те, що США не знали реальних планів Залужного, згадується у книжці як причина, чому нам давали так мало шансів. Це не єдина причина? 

Ні, їх багато. Повертаємося до Афганістану. В серпні таліби взяли Кабул і захопили сотні Humvee, M2 Bradley, гелікоптери Black Hawk. Це мільярди доларів у американській зброї – і все відійшло до ворогів. У багатьох політиків США було питання: «Навіщо віддавати зброю українцям, якщо вона все одно потрапить до Росії?» 

Поразка в Афганістані переконала Росію: Америка втекла із хвостом між ногами, і в Україні буде так само. Американці закрили посольство в Києві, сказали «Це не наша проблема, беріть 90 «Джавелінів» і з Богом». Прогноз Америки був, що українська держава впаде і почнеться партизанська війна, яка послабить Росію. Вони не розуміли ані сценарій, ані силу української держави, ані те, що партизанська війна в Україні була б дуже важкою. 

План писати книжку зʼявився одразу, як ви приїхали у січні 2022-го? 

Він зʼявився досить пізно, і не я був ініціатором. У вересні до мене звернулося видавництво Penguin і попросило написати пропозицію книжки. Війна ще тривала, і я вирішив зробити головним наративом перші дванадцять місяців вторгнення. Книга починається з зустрічі з Порошенком 23 лютого і закінчується промовою Зеленського на першу річницю повномасштабного вторгнення. 

Я і мій друг Ману Брабо, іспанський фотограф, лауреат Пулітцерівської премії, були разом на всіх фронтах і намагалися побачити все. Ми були в Києві, потім – в Харкові. Стали першими іноземними журналістами в Харкові після того, як його розбомбили на початку березня 2022-го. Поїхали у Вознесенськ, написали про бої там – це була перша поразка російських військ. Багато часу провели на Донбасі, у Марʼїнці, Бахмуті, Сєвєродонецьку, Лисичанську. У майже всіх ключових пунктах війни ми зустрічали людей, котрих потім бачили і в інших місцях. Наприклад, один з персонажів – командир підрозділу TERRA. Він був у Києві, потім ми побачились на Херсонському фронті і у Бахмуті. Через персонажів я намагався розповісти історію війни. 

Ми не могли бути всюду – наприклад, у Маріуполі. Це я розповідав через очевидців. У книжці є історія командира підрозділу «Азову», який колись був туроператором в Таїланді, але повернувся в Україну. Він захищав північний напрямок в Маріуполі і потрапив у полон. Його звільнили під час обміну наприкінці Харківської офенсиви разом з іншими командирами «Азову». 

Кореспондент The Wall Street Journal Ярослав Трофимов /з особистого архіву

У «Згинуть наші вороженьки» багато описів перших тижнів вторгнення, тому що доля цієї війни головним чином була вирішена тоді. Фото з особистого архіву

Була якась зустріч чи поїздка, яка найбільше вплинула на книжку? 

Доля цієї війни була головним чином вирішена у перші тижні вторгнення. Вознесенськ був дуже цікавим моментом, адже ми були там першими. Ми їхали з Запоріжжя до Одеси і побачили: на всіх картах помічено, що у Вознесенську російська армія. Але ми подзвонили голові громади і почули: Росія вже не там. Ми приїхали, коли виносили тіла російських солдатів і буксували трофейні танки.

Ми вперше були у звільненому місті. Розмовляли з людьми, в чиїх хатах були росіяни – про розстріли, про інші події. Ми побачили, як виглядає перемога. Це відбулося завдяки ЗСУ і місцевим мешканцям. Вони зібралися, поставили бульдозери, загородження, ховалися із телефонами і передавали артилерії координати російських позицій, куди треба влучати. 

У кожному розділі є свій піковий момент. А чи є у книжці одна кульмінація, один переломний момент? 

Коли росіяни відійшли до Києва. Є дві війни: за незалежність України і за територіальну цілісність. Незалежність Україна відстояла у перші тижні. Друга війна триває. 

Які глобальні зміни спричинила війна в Україні?

Ми бачимо консолідацію альянсу між Росією, Північною Кореєю, Іраном. Китай не бере участь з військової точки зору, але підтримує альянс дипломатично. США і західний світ стоять на перехресті. Чи вони зрозуміють історичну вагу моменту, що поразка України була б поразкою демократичного світу? В очах Росії, Китаю і великої частини глобального Півдня це війна Росії проти Америки. 

Кореспондент The Wall Street Journal Ярослав Трофимов та українські військові /з особистого архіву

Згуртування народу і армії зробило можливим виживання України як держави, вважає Трофимов Фото з особистого архіву

Публікують чимало книжок про перший рік війни. Лише у січні разом із «Нашими вороженьками» виходить «Шоумен» Шустера. Чим відрізняється ваша книга? 

Я не читав книжку Шустера, але, думаю, головна відмінність моєю книжки у тому, що я народився в Україні і описую події як людина, що належить до цього суспільства. Це не книжка про Зеленського. Це не війна Зеленського з Путіним, це війна цілого українського народу. Зеленський відіграє свою роль, але з іншим президентом люди б теж чинили опір і воювали за свою незалежність. 

Персоніфікація в обличчі Зеленського на Заході не завжди відображає реальність суспільства. Він президент, він захищає країну, він залишився. Але дуже багато людей причетні до того, що Україна «ще не вмерла». 

Источник

No votes yet.
Please wait...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *