З батьком ніколи не було теплих стосунків. В дитинстві він здавався холодним і незграбним. То було типово для чоловіків його покоління, виховання і оточення – не знати, як показати емоції. Так його принаймні виправдовувала Меланія.
Новий номер журналу Forbes Україна
Цей матеріал із останнього номеру Forbes. Придбати його з безкоштовною доставкою можна за цим посиланням. У журналі: найкращі роботодавці воєнного часу, 50 лідерок України, дилема необанку Revolut, школа СЕО від Genesis, рекорди ОККО, злет і падіння Айбокс банку, залізна леді ЗСУ та ще понад десять історій.
Читати більше Згорнути
І ще це імʼя – Меланія. Ніяких Меланій ні в класі, ні серед друзів. Це імʼя вона бачила тільки на памʼятниках на кладовищі. Всі Меланії вже повмирали. «Тато так хотів тебе назвати», – казала мама.
– У нас в роду були Меланії? – питала дівчинка.
– Не було, йому значення імені подобалось.
– А що воно значить?
– Меланія значить «чорна».
– Що?
– Чорна, як рілля.
Меланія ж була світла і все лице її було всипане веснянками.
У п’ятнадцять дізнатись, що тебе назвали «чорна» на честь чорнозему, було не надто приємно. Хоча згодом Меланія зрозуміла, що ріллю батько любив. Можливо, навіть більше за дочку. Ось вона на передньому сидінні машини – непристебнута, хто тоді пристібався? Виглядає з-за панелі на поле. Чорне, обрамлене нитками посадок, поодаль ліси. На обрії розмиваються обриси сосен.
Дерева ще голі, довкола пусто і просторо. Її очі з дитинства так звикли до простору, що вона його потім шукала навколо себе, і коли в Брюселі агентка, рекламуючи квартиру, переконувала її, що на пустирі навпроти будинку неодмінно щось буде, Меланія з радістю обрала квартиру з видом на пустир із ниткою дерев на обрії.
Батько зупиняється, виходить з машини і йде обабіч поля. Меланія чекає його всередині, у привідкриті двері задуває вітер. Таким вона пригадує його зараз: далека постать, що нахиляється до землі, присідає і виколупує насінинки, перевіряючи, чи проросли. На ньому шерстяний кашкет, розстібнута потерта куртка і сорочка. Батьком якось ніколи не виходило пишатись – завжди замучений своїми полями, забрьоханий ними. Турбулентні девʼяності підводили то інфляцією, то держзакупівлями зерна, то новими регуляціями ринку.
– Побачиш, – казав він, – земля буде дорога. Така земля, як у нас, дешева буть не може!
Меланія цією землею гралась, плуталась у заростях ромашки на окрайцях полів і слухала, як батько говорить з діловими й хитрими посередниками, нетверезими комбайнерами, знала, як виглядає кроплене і не кроплене насіння, і бродила кукурудзою.
– Тату, – казала Меланія, – поїхали на поле в ромашках!
Те поле їй здавалось оазисом посеред занудних зелених полів.
– Красиво? – казала вона захоплено, забігаючи в ромашки, які їй сягали грудей, – правда красиво?
– Некрасиво, – відказував батько. – Гербіцид поганий.
Гербіцид мав убити ромашку.
Своїй землі батько купував обновки значно частіше, ніж дружині і дочці. Імпортна борона за ціною однокімнатної квартири в Києві – це Меланія усвідомила вже років через двадцять.
Було враження, що все і завжди йшло не так: то сохне, то гниє, то є попит, то немає, то дозволений експорт, то ні, посередники, держава, гранти. Батько умів ростити, але цього було занадто мало: треба було вміти викручуватись, думати завтрашнім днем, знати шпарини в законі. А він все милувався своїми ростками і врожаями, щоб потім збути його так, що на посівну треба було стягуватись.
Їдучи з навчання потягом додому, Меланія не любила дивитись у вікно на ті самі безкраї поля переважно соняха і кукурудзи і згодом почала їздити до батьків усе рідше і все рідше бачила осінню чорну ріллю і весняні зелені клапті полів.
Меланія. Євгенія Кузнєцова Фото Ілюстрація Анатолій Бєлов
Спочатку не стало мами. Меланія тоді вже була за кордоном – вона все-таки пішла вчитись на економіку, як і хотів батько, – здавалося, саме цього йому все життя бракувало, і дочкою, як часто роблять батьки, він цю прогалину заповнив.
Меланія сердилась на батька: це він допустив, що мама пішла так різко і рано. А потім заспокоїлась. Та все одно з батьком було все менше спільних тем. У віконці скайпа він сидів якийсь маленький, як завжди натомлений і замучений. Хіба іноді її брало зло, що він якийсь безпомічний, що не може відірватись од своєї землі, як наче пустив коріння до самого центру планети. Вона йому брала квитки до себе в гості двічі – і двічі вони пропадали, бо в останній момент він казав, що не може, не поїде, бо то жнива, то посівна та й зимою «як його все покинуть».
В січні, коли вже всюди писали, що ось-ось буде вторгнення і її українська колега завбачливо перевезла батьків до себе в Брюсель, Меланія кивала їй, що так, треба з батьком щось вирішити, але знала, що нікуди він не поїде. Двадцять четвертого лютого звʼязок іще був: батько так само змарнілий сидів у камері скайпа. Меланія з ним навіть не сварилась, вмовляючи виїхати. Вона сказала так, як вчила її терапевтка: «Я б хотіла, щоб ти виїхав». Він, звісно, не послухав. Вона знала, що батько корінням вріс у ту землю під стільцем його спальні з вікном, що виходить на поле.
Євгенія Кузнєцова. Бібліографія
-
«Готуємо в журбі»
Рік: 2020
Видавництво: Magenta art books
-
«Спитайте Мієчку»
Рік: 2021
Видавництво: Видавництво Старого Лева
-
«Драбина»
Рік: 2023
Видавництво: Видавництво Старого Лева
-
«Одинадцять помідорів і один маленький»
Рік: 2023
Видавництво: Видавництво Старого Лева
Батько пережив окупацію, пережив звільнення. Був час, коли більше місяця із ним не було звʼязку. Меланія якось машинально ходила на роботу і думала, що зараз би вона зовсім інакше дивилася б на ті поля, від яких відверталась студенткою в потязі. Мабуть, момент рідної близькості у них з батьком був тільки раз: після звільнення. Відновили звʼязок, вона сказала в трубку «тату» і почула, що він плаче. А потім він, звичайно, не знав, як бути із почуттями. Вона вперше сказала, що любить його, а він, ще надламаним голосом, почав говорити про те, що посіє весною.
Меланія саме зібралась їхати до нього, коли прийшла звістка: на батьковому полі підірвався тракторист.
Тракторист вижив, а батько ні. Серце.
На похорон Меланія не встигла.
Ймовірно, батько був одним із небагатьох людей, яким ідея поховання в землі не видавалась страшною. І цвинтар був обабіч поля, відгороджений від нього тільки рядком ще відносно молодих ясенів.
Меланія стояла коло цих ясенів на краю поля. Воно вже було прибране.
– Орки не орки, а оранка само собою, – біля неї стояв сільський секретар, який передав їй батькові папери і провів на цвинтар. Вони йшли з ним польовою дорогою назад до хати.
– Земля гулять не должна, – казав він, – твій батько не допустив би. Він усе зробив, сапери провіряли, а бач, який снаряд сховавсь. При чом отам уже почті коло дороги. Не видержав чоловік…
Вдома вона перебрала батькові папери, де були розкреслені всі поля, були якісь хаотичні записи його круглим, якимось дитячим почерком, телефони були записані від руки. Вона взяла великий зошит в клітинку з лисичкою на обкладинці. Прямо на лисиччиній морді було написано «посівна». Меланія погортала зошит і глянула у вікно батькової спальні: поле вже влягалось до зимового сну. Вона подумала: що зараз зробив би батько? І підійшла до ключів.
Меланія відчула себе наче в машині часу: ключі від гаража і батькового старого фольксвагена висіли на тих самих гвіздках коло входу. Там само висів його старий сірий кашкет. Від його вигляду долоні її спітніли, стало шкода несказаного батькові.
Трактористом був молодий хлопець. Від вибуху йому поранило стегно. Поки Меланія дісталася дому, його уже виписали. Хата була красива: нераціонально великі вікна. У коридорі одне вікно було заклеєне скотчем.
– Тріснуло, – сказала мати тракториста, заводячи Меланію до сина, – аби знали, що так бахкатиме, то хіба робили б такі вікна здорові? У залі два вікна мусіли поміняти.
Мати була ще молода жінка з охайною стрижкою.
– Ми їх тут і не бачили дуже. А в батька твого ж забрали трактора. Святий чоловік був, царство йому небесне…
Поранений сидів у вітальні на дивані.
– День добрий, – сказав він.
Меланія поставила на стіл банани і цукерки.
– Співчуття вам, – сказав тракторист, – Хай з богом спочиває. От нога заживе і будем сіять.
– Ви хочете виходити на роботу? – спитала Меланія.
– Аякже! – хлопець узявся за милицю. – А хто ж буде? Щоб зібрать, треба посіять.
В кімнату забігла дівчинка років шести – у веснянках і з коротким білим волоссям. Вона влізла татові під руку.
– Це хто? – спитала вона, з усмішкою виглядаючи з-під татової руки на Меланію.
– Начальниця моя, – посміхнувся хлопець.
– Ти нова хазяйка? – спитала мала.
– Я. Нова. Хазяйка, – сказала Меланія, виділяючи самій собі кожне слово.